Головна » 2025»Липень»1 » Проєкт «Легенди про походження назв міст, селищ і сіл Чернігівщини»
Проєкт «Легенди про походження назв міст, селищ і сіл Чернігівщини»
14:42
У проєкті «Легенди про походження назв міст, селищ і сіл Чернігівщини» до вашої уваги – оповідання-спогад про маленьке село Мхи Семенівської громади, знищене рашистами. Авторка оповіді – мешканка Семенівки Інна Акулова.
Інна Юріївна працює в КНП «Семенівська міська лікарня» інженером з охорони праці. Дуже багато малює на зрізах берези, у довоєнний час брала участь у виставках на День міста. Також пані Інна пише в місцеву газету «Життя Семенівщини» невеликі оповідання. Тут теж можуть надати інформацію про авторку.
«Дослідженням нашого краю – Семенівщини – займався Едуард Асмаковський. Ним, разом із Михайлом Волком, написана і надрукована книга про рідний край», – зазначає в листі Інна Акулова. А також розповідає, що місто Семенівка засноване в 1680 році полковником Семеном Самойловичем, сином гетьмана України Івана Самойловича, і назване Семенівкою на честь засновника.
Авторський стиль та особливості лексики максимально збережено. Світлини до публікації – з місцевої газети.
* * *
Чи буває у вас ностальгія по минулому, загубленому в давнині, яке досі гріє душу крізь роки? Ностальгія по дитинству, безтурботності і радості пізнання життя, коли кожний новий день – це нове відкриття? У душі – щемливі спомини… Вони повсякчас виникають із пам’яті, з потайного закапелка свідомості, щоб нагадати, що життя – це не пряма лінія, проста і безтурботна, а велика величина, наповнена різним, неочікуваним. Мої спомини про далеку давнину досі гріють душу. Зараз нема того маленького острівка щастя, зовсім… Я б ніколи не повірила, якби мені хтось сказав про те, що спогади виникатимуть у моїй голові й не даватимуть спокійно жити. Я маю їх обов’язково записати. Для кого, для чого? Не можу відповісти на це запитання. Мабуть, воно – з висоти незвіданого.
Згадую, як я, ще зовсім мала дівчинка, щоліта на канікулах приїздила до родичів у маленьке село під назвою Мхи. Тут дуже добрі і щедрі люди, багаті ліси, теплі голубі озера, які чомусь називають «чорними». Люди дружні, як одна родина. Село розташовувалося в лісі. Він був не тільки навкруги, а й по селу росли могутні красиві дуби, сосни, ялини. Біля кожного будинку – обов’язково яблуні та груші. Вийдеш за город – там невелике поле, а за ним ліс, у ньому гриби, ягоди, лікарські трави, дерева. Було дуже багато диких тварин, на яких полювали мисливці. Збиралися цілими бригадами. Звісно, мали впольовану дичину.
Років п’ятдесят потому в селі був смолозавод, де заготовляли смолу-живицю. Зайдеш у ліс по ягоди, а там дерева порізані смужками по стовбурах, до них іще прикріплені лієчки. Звозили на завод корчі з великих смолистих дерев, топили скипидар. На смолозаводі працювали мій дядько й інші мешканці села. У якийсь час завод припинив існування.
Довгий час працювало Блешнянське лісництво Семенівського госплісгоспу. Воно заготовляло деревину, а навесні засаджувало ділянки новим лісом. Скільки лісу було вивезено – просто жах! Люди мали роботу – це добре, а що новий ліс має рости п’ятдесят років – недобре, бо дуже довго. Добре, що його посадили, але чекати довго. Повинен бути баланс потреба – прибуток, і природний ресурс, який належить народові України, не має бути винищеним. Учені довели: все у природі взаємопов’язано. Затяжна тепла осінь, холодна весна, спекотливе літо – зміни клімату не на користь людині. Колись снігу взимку було стільки, що мій тато приїздив, ні – не приїздив, а приходив на лижах до бабусі в село з міста, з рюкзаком за плечима з пряниками від зайчика для мене. А я жила в сім’ї материного старшого брата, звикала до дядька й тітки, звала їх теж мамою і татом, бо чула, як старші сестри звертаються. Тато, побачивши, що я «чужа», десь у місті брав коника з дерев’яною каретою і забирав мене додому. Ми їхали по глибокому снігу, в кучугурах карету хилило вбік, а я заплющувала очі, бо мені було страшно, дуже страшно. Страх – це емоція, викликана розумінням небезпеки.
Була ферма з відгодівлі телят відділення радгоспу «Семенівський». Я зі своєю ровесницею Аллою бігала туди подивитися на малечу. Там працювали Аллині батьки. Радгосп засівав поля навкруги різними культурами. Одним словом, люди мали роботу. Не було, правда, школи, але учнів возили по понеділках у велике село Орликівку, а у п’ятницю забирали. Там був інтернат, діти жили і вчилися. Повиростали, здобули подальшу освіту і пробили собі гарну дорогу в життя. У відпустку й на великі свята, особливо на Проводи, приїздили потім із усіх усюд. А як з’явилися інтернет і соціальні мережі, стали спілкуватися між собою, знають і тепер про долю кожного. Співчувають нам, правда, не всі.
Озера, що поблизу села, були створені людьми. З тих озер копали бутовий камінь, який слугував для будівництва доріг (частина такої дороги і нині є в Семенівці по вулиці Прямій). І там селяни теж мали можливість заробітку, хоча труд був дуже важкий. Потім ці озера використовували для купання, встановили гойдалки, трамплін. Завели рибу. В деяких озерах були видри. Мабуть, нема жодного мешканця Семенівки, який би не побув там на відпочинку. А пейзажі тих озер, намальовані художником-аматором Олександром Велігурою, розлетілися в різні куточки країни і за її межі. Там справді гарно.
Узимку посеред озера вирубували дірку, кріпили колесо з воза заздалегідь, щоб примерзло, до колеса прив’язували довгу палку, до неї – санки, які потім розкручували. Такий собі атракціон. На санчата сідало декілька дітей. Крутив колесо хтось зі старших хлопців, і летіли ті санки немовби в космос. Іноді санчата відривалися (таким сильним був розмах), і всі, хто на них, неслися по озеру – від середини до краю, зупинялися біля берега, падали й реготали… Ото була забава! Додому дітвора поверталася з мінус одними санчатами. Мене брали з собою сестри один раз. Цього було достатньо, щоб запам’ятати назавжди. Діти були настільки дружні між собою, що, дивлячись на теперішніх, не можу не дивуватися. Час міняє людей, з’являються високі технології, атом править світом, гроші, як ті скажені чорти, колишуть колиску теперішнього життя. Доброту ніхто не скасовував, але про неї майже забули. Щоб про таку, яка без вигоди, щоб од людини віяло нею. Мало цінують знання, дуже мало.
Повторюся: навкруги села могутні ліси – грибів та ягід і досі дуже багато. У ті далекі роки маслюки заготовляли у промислових масштабах, варили у великих чанах у грибоварнях, закривали в бочки, і казали люди що ту смакоту відправляли в інші країни. Увесь сільський люд жив цими «полюваннями». Ішли рано-вранці в ліс, набирали по декілька кошолок (це такі плетені корзини), чіпляли їх на велосипед і тягли додому. Відпочивали в обідній час, а потім усі маслюки потрібно було почистити і знов, погрузивши на руль велосипеда корзини, відвезти на грибоварню. Вона стояла посеред села, збудована не капітально. Там була груба із вбудованим чаном для варіння грибів. Їх варили з вечора до глибокої ночі. Ціна була копійчана. І я причіплялася до своїх сестер з тіткою в ці походи. Таким чином був зароблений мною перший годинничок на руку. Побачивши, що я вже виснажена від недосипання, у мене опухлі очі, моя тітка Олена Павлівна лагідно просила мене повернутися додому, до батьків. А одного разу старшу сестру Любу за ногу вкусила гадюка. Видовище було жахливе. Сестру, звісно, врятували. Ця пригода була наукою для нас, підлітків: до лісу – лише у високих резинових чобітках.
Сухі білі гриби, декілька мішків, один із селян, Петро на прізвище Дука (а між людей його звали Петрусь), возив у лєнінград на базар. Там його затримала міліція і зателефонувала до нашої міліції, щоб уточнити, а чи справді у нас є стільки грибів. Люди розповідали про те, що, знайшовши білі гриби, цей дідок різав їх дрібно почищені корінці, замочував, а потім прикопував у лісі, щоб наступного року прийти і зібрати врожай. І, звісно, збирав. Чи це так, спорити не буду. Може, це небилиця. Але яка ж гарна…
Я й сама пригадую, що одного разу, поїхавши з сином на машині по польські гриби в те місце, яке нам підказав місцевий мешканець, ми набрали їх стільки, що нікому і не присниться. Спину ломило від утоми, а ми ніяк не могли від тих грибів відірватися. І варили їх потім, і жарили, і сушили, і з подругами поділилася.
А ще в лісах дуже багато ягід чорниці. Тоді ще підприємці не приймали їх, тому возили ті ягоди на базар у місто у відрах, жінки торгували ними – три стакани на руб – і мали з цього якусь копійку. Пройшло чимало часу, але ця традиція залишилася, семенівські жінки все літо торгують чорницею на ринку. І малина там є, і полуниця лісова. І горішники давали свій урожай.
У лісі було досить багато диких тварин. Особисто мені зустрілися лосі з маленькими лосенятами. Страшно було. Але страшніше, якби це виявилися голодні дикі свині або вовки. Ото би я, мабуть, залізла на дерево, якщо би вспіла.
Ще збирали березовий сік. Користь цього напою славиться з давніх-давен. Нині придумали той сік заправляти різними добавками, настоювати і у спекотне літо, діставши з льоху, смакувати ним.
У родині мого дядька Дмитра Ігнатовича Шелестовського та його дружини Олени Павлівни було дві доньки – Надя і Люба. Вони мене брали з собою всюди. Після походу до лісу, набравши ягід, ми йшли купатися на озера. Потрібно пройти мимо декількох, щоб в одному з них покупатися. Чимала відстань через ліс. Повертаючись додому, Надя з Любою шуткували над нами, молодшими (ще з нами були мої ровесниці), розмовляючи незрозумілою нам мовою. Це така мова, коли до складу слова добавляють який-небудь інший звук. Наприклад, ри-ки-ци ба-ка-ца. Без ки-ци і ка-ца виходить риба. А якщо речення, то взагалі цілий ребус. Спочатку був неабиякий незрозумілий шок. А що це? А як це? Стала прислухатися, опановувати чудернацьку мову, навчилася її розуміти і нею користуватися, у свою чергу, не посвячуючи в таємниці ще менших. Дітей та підлітків у селі було чимало. І такі всі були дружні. Старші не ображали молодших. Як кажуть тепер – ніхто не хейтив. Розважалися всі разом. Дядько Дмитро нарізав паличок для гри в городки. Ціла юрба дітей збиралася докупи біля нашого подвір’я, і кожен мав можливість показати свою спритність.
У тітки Олени Павлівни щодня в печі був смачний обід: чи то борщ, чи розсольник, а ще жаренка або молочна каша. Усе це, вранці зварене, залишалося в печі до обіду і впрівало до неймовірного смаку. А запах парного молока… Він будоражив, викликав неабиякий апетит. Бо їжа – це базова потреба людини. Хоча я і мої двоюрідні сестри не були товстухами, ми любили поїсти зварене в печі. Село не було газифіковане, це вже потім, значно пізніше, стали купляти газові плити і до них – балони з газом. Але зварене на плиті не таке, як у печі. Думаю, що зі мною ніхто не буде сперечатися. Піч – то такий собі осередок затишку. Діти гралися там у ляльки, а дорослі грілися і читали книжки.
А ввечері влітку до столу подавали ароматний суп з лисичками, який готував дядько біля дому на вогнищі. Ми допомагали, бігали туди-сюди, приносили все, що потрібно. Це була неабияка розвага для нас, дівчаток, таких смішливих і жвавих. Який же цей суп був смачний! Я багато дала би, щоб тепер, у дорослому віці, хоч протягом кількох хвилин поринути в ті дитячі відчуття добротиння, радощів і спокою. Спокою, якого так не вистачає.
Увечері ми ходили в сільський клуб на танці. Клубом була звичайна сільська хата зі сценою і лавками для глядачів – простора і містка. Щоб танцювати, лавки прибирали на сцену, вмикали платівку на радіолі – і всім було весело. «Листья желтые над городом кружатся…» – ці спогади з поличок пам’яті не витерти, не викинути. Танцювали так, що було на що подивитися. Молоді гарні дівчата, з красивими рисами обличчя й шовковими косами, гарно вдягнені, по моді того часу, ставали в коло і танцювали… А хлопці їхали сюди з прилеглих сіл, як ті мухи на мед. Зустрічалися, закохувалися, одружувалися, народжували дітей. Сили землі та зірок сходилися докупи, видавали енергію всесвіту, і одного разу в 1952 році тут у Василя та Віри Коробків народилася трійня: Михайло, Григорій і Таїсія. Тільки тут, ніде більше на теренах району не було зафіксовано цього феномена досі.
Сумно, прикро, до болю в душі. Яке було гарне щастя! Але все сплюндрували в одну мить, розтоптали, розбили, спалили, повбивали. Ніколи не пробачимо «Листья желтые…»!
Іноді нам привозили кіно із сусіднього села Прогрес. У залі ставили кіноапарат, – він журчав, хрипів, шипів, а ми сиділи, мов миші, напружуючи слух, тому що іноді плівка була заїжджена настільки, що розібрати слів неможливо. Але це було свято, до клубу сходилося чимало людей, і всім вистачало місця. Зараз, через роки, можна сказати про те, що це була єдина родина. Усі були у рівних умовах, не було занадто багатих або занадто бідних. Кожна сім’я держала корівку та іншу домашню живність, люди вирощували городину. Збирали гриби і ягоди, ходили на полювання, на риболовлю.
У селі був невеличкий магазин. Така собі чарівна скринька. Приміщення маленьке, але там було багато різних поличок – високих, до самої стелі. Чого тільки на них не лежало! Були і продукти, і бакалія, і посуд, і інший крам. У магазині, прийшовши ввечері по хліб, жінки спілкувалися, гомоніли про різне. Напередодні великих свят, коли в місті був ярмарок, радгосп давав бортовий автомобіль ГАЗон і всі дружно їхали в місто. На ярмарку можна було купити щось для дітей, щось для домашнього вжитку, або якісь черевики, або що… Поверталися так само задоволені – з думками про домівку, про подальше життя…
Похід у кіно чи просто ввечері у клуб мої подруги-ровесниці й сестри мали заслужити працею. Ні, не просто так: ось я хочу – і піду. Потрібно було допомогти батькам на фермі, на городі прополоти грядки або сходити до лісу по чорницю. Були такі неписані правила життя-буття. «Не хочу» і «не буду» тут не вживалося.
Минуло трохи часу від дитинства до подорослішання. У мене і моїх сестер та подруг є вже діти, які теж із задоволенням проводили свої канікули в цьому маленькому селі. Відпочинок на озерах, походи до лісу по ягоди і гриби. Клуб уже не працює. Невелика кількість молодих людей, переважно тих, хто гостює у родичів, просто збираються біля двору, шуткують і про щось балакають. Удень збирають лисички, чорницю. На вторговані кошти купують усе, що потрібно до школи, абощо.
Згадую, як я знов у селі мого дитинства, трохи часу потому. Тоді приїздила з Білорусі погостювати сестра Надія з дочкою, моєю хрещеницею Оленою. Я досить довго не приїздила до села, бо навчалась, а потім за направленням поїхала працювати, а тепер на все подивилась іншим поглядом, дорослим. Було дуже сумно бачити все те зубожіння, усвідомлюючи поступове зникнення села. Коли згадую про це, тоді і зараз душу щипле сум, бо зникло щось надзвичайно дороге.
Час неможливо зупинити. Життя в таких невеличких селах дуже тяжке. Навіть автобусного сполучення тоді вже не було. Поверталася додому пішки. Нема магазину, нема медпункту, нема газифікації, нема водогону. Старші люди майже всі померли, їхні діти роз’їхалися хто куди, залишились одиниці. Згадуючи ті не такі й далекі роки, тішилася тим, що люди, які залишилися тут, і далі є оберегом села. Є ще працездатний люд, але радгосп не вирощує, не сіє, не оре. Працює тільки центральна садиба, розташована на значній відстані. Від ферми залишилася тільки водонапірна вежа з гніздом пари лелек.
Навкруги села колись буяли щедрими врожаями поля радгоспу. Тут же за городами нашого будинку кипіли жнива. З Семенівки приїздила агітбригада з концертом для робітників. Для нас, дітей, це теж була розвага, ми наввипередки бігали дивитися концерт. Усі артисти були в концертному вбранні, співали гарних пісень. Знов було свято.
Зараз тут цілина, поросла духмяними травами. Ми з хрещеницею Оленкою із задоволенням тоді побродили там, насолодилися тишею, пахощами лісу і трав, нарвали безсмертнику і звіробою. Поїли опуцок. Ви не знаєте, що це таке? Опуцки – така смачна трава. Як вона називається у науковців, я не знаю, але відірвавши верхівку та обчистивши стебельце, можна пожувати, як цукерку. Повертаючись, ми звернули увагу на селян, які збирали на картоплі колорадських жуків. Торік було багато дощів і картопля поросла травою, її пололи. Цьогоріч інша турбота: нема трави, але багато колорадів. Увесь час сільський люд у праці й турботі. Не одне – так інше. Жара дала можливості насушити сіна для корівки, буде молочко, похвалилася мені тітка Олена. У селі залишилося декілька корівок, а колись на прогін ішло з двох боків два стада, аж курява стояла. Інші продукти, які не ростуть на городі, возять комерсанти, були би гроші.
Тоді поверталася додому пішки. Сестра Надія співчувала: буде страшно одній у лісі, відстань чимала через ліс. Але страшно не було. По дорозі додому траплялася малина, і я куштувала запашну лісову ягоду. Поміркувала про життя, про все побачене, про рідне-рідне, яке так сильно змінилося, осунулося, подекуди осиротіло. Іти було легко – вночі пройшов дощ…
Президент України