 У Чернігівському Арт-клубі за підтримки департаменту культури і туризму, національностей та релігій облдержадміністрації відкрилась виставка професійного творчого подружжя (члени НСФУ та НСЖУ) Вадима Івкіна і Майї Руденко.
Вадим, як він сказав у відповідь на традиційне у таких випадках запитання допитливих учасників про перші кроки у світ фотографії, не випускає з рук фотоапарата вже понад сорок років, а Майя долучилася до цієї доволі захоплюючої справи значно пізніше. Але, як і чоловік, ще замолоду захопилася журналістикою і поезією, засвідчивши свої неординарні здібності на сторінках однієї з перших незалежних газет середини 1990-х років «Черниговский полдень». Статті звернули на себе увагу вимогливого читача і вибором теми, і належним її розкриттям, і експресивністю викладу матеріалу.
Ще яскравіше зблиснули тоді грані її таланту у поетичних рубриках.
Така весна не знає каяття!..
Дивись, бринить сльоза на гілці клена,
А гілка – ледь помітна і земна,
Немов межа буття і небуття.
Прозорий серп в безмежжі неба тане,
Танцює вітер, молодий та п’яний,
І щастя вже досягнута мета!
Та он з любові листя обліта…
Цитовані рядки взяті з антології інтимної лірики «Пастухи квітів» (Чернігів, РВК «Деснянська правда», 1999), на перший погляд випадають з контексту заявленої жанрової специфіки збірки (тут напоказ всі ознаки пейзажної лірики), та як блискуче вирівняв цю гадану невідповідність заключний акорд медитаційної ліричної мініатюри, що несподіваним ракурсом нагадав про несталість такого високого почуття, як любов («…з любові листя обліта»). Та попри ці реалії кожна людина завдячна долі за те, що любов хоча б транзитом пройшла через її серце.
Ще більше несподіваних ракурсів, де цей термін виконує не метафористичну, а свою пряму функцію – спрямувати фотооб’єктив на предмет свого уподобання, аби він застиг чудовою миттю в оптимальному варіанті, прикрасивши потому сторінки книги, журналу, газети чи тематичного фотоальбому.
Певна річ, оригінально сприймати світ щастить не всім. Ще складніше – своєрідно, самобутньо його відтворювати, аби він був усім зрозумілим. Судячи з розмов при огляді експонатів виставки, а потім і записів у книзі відгуків, люди належно оцінили старання творчого подружжя.
«Чудово!», «Молодці!», «Що значить професіонали!», - емоційно стверджує відвідувач, що чомусь не розшифрував свого підпису.
«Відчувається, що кожна світлина позначена любов’ю до України – з її мальовничими краєвидами, старовинними спорудами, працьовитими людьми… Кожне фото дійсно дає змогу помилуватись унікальними визначними місцями нашої Батьківщини, зануритись в історію, просто замислитись над сутністю буття», - також не без щирого пафосу перегукується з автором-інкогніто попереднього запису заступник директора обласного навчально-методичного центру культури і мистецтв Надія Заваліна.
Щоправда, колеги по фотосправі виглядають менш одностайними.
В таких випадках не обходиться без полемічних тирад на кшталт: «Тут краще було б зробити отак». Цього разу дружню сентенцію зронив зі своїх уст ас об’єктива Віктор Кошмал. Це пожвавило перебіг вернісажу, а захисник власної версії відпарирував просто: я схилявся до цього ракурсу, але все-таки віддав перевагу останньому.
Підтримавши розмову, інші колеги додали, що у справжніх майстрів своєї справи смакові підходи просто не можуть суттєво позначитись на кінцевому результаті.
Головне, що дивлячись на світлини, відчуваєш ефект власної присутності в тих місцях, де вони зроблені. Уже з перших хвилин знайомства з експонатами, починаєш вловлювати і пошум придніпрових гаїв, і плескіт хвиль зачарованої Десни, і ніжну музику потічків та гучний шум карпатських водоспадів.
В багатьох світлинах б’ється внутрішня динаміка живої природи України, струмує енергія вітру і сонця, гармонійно переплітаючись з поетичним настроєм людини на цьому фоні. І несамохіть думаєш: як би пасували оті сім перших рядків, процитованого вище вірша, в якості текстівок до окремих світлин. На жаль, в частині інформаційного супроводу ситуація залишає бажати кращого. Хоча це обов’язкова організаційна складова виставки, тим більше, що маємо справу не з черговим звітом фотохудожників області, які щороку проводить народний аматорський фотоклуб «Чернігів», а своєрідним заспівом до заходів, пов’язаних з святкуванням 25-ої річниці незалежності України, як це було задекларовано в афіші.
Ці та інші побажання авторам виглядали слушними як в ході самої виставки, так і кулуарного спілкування. Причому деякі із них звучали просто комліментарно. Скажімо, керівник народного аматорського фотоклубу «Чернігів» Микола Дульцев був щиро подивований з того, що Вадим Івкін, маючи за плечима життєвого і практичного досвіду потужний арсенал фотографій, вперше наважився на персональну виставку, хоча в колективних його світлини вигідно вирізнялися з-поміж робіт інших учасників, що мало б спонукати до такого кроку.
Щоправда, на думку одного з колег, і нинішню виставку персональною можна назвати лише умовно, а тому попросив на прикладі кількох світлин пояснити, котра з них Вадимова чи Майїна. Це внесло певне пожвавлення в атмосферу дружної розмови колег, проте інтрига залишилася. Можливо тому, що принаймні дві світлини в експозиції відповідали на це нериторичне запитання самі собою: оті «гуцул» і «гуцулка» у відповідних етнографічних шатах, в яких легко впізнаються винуватці події, радше знімали одне одного почергово, аніж вдалися до послуг випадкових перехожих.
Словом, виставка, на відміну від деяких попередніх, була наповнена креативністю, доречними в таких випадках ожевляжами, і бажано, щоб саме такий формат їх проведення в майбутньому став усталеним незалежно від статусу (колективні, персональні). А якщо в тандемі, то не лише за сімейною, а й жанровою ознакою. Скажімо, не завадило б налагодити співдружність фотографів і поетів. Кожна світлина в супроводі ліричної мініатюри тільки виграє і надихне на адекватне висвітлення заходу.
До речі, саме абстрагуючись від вірша «Скіфянки» Майї Руденко, автор обрав кінцеву назву своєму репортажу.
А чому саме так, стане зрозуміло кожному, хто вдумливо його прочитає.
Не буде нічого. Цілунків не варті вуста.
Розпечене щастя не стримати в ніжних долонях.
Над степом ранковим не хмари - дружина на конях,
Та зброю вже їхню в землі доїдає іржа.
Не буде нічого! На квіти збідніла земля.
Не зливи, а крові бажає панянка зелена!
І звично маленька нога, відшукала стремено,
І срібна кісниця під шоломом зручно лягла.
Не вірю, що вої оті не носили прикрас:
Кісниці в курганах – з жіночими поряд кістками,
Прозора дружина повільно пливе над степами,
Пильнуючи тих, що, напевне, прийдуть після нас.
Земля наша («панянка зелена») катастрофічно бідніє на квіти, хоча помітила це лірична героїня вірша Майї Руденко ще… сім тисяч років тому. Тож і засобами мистецтва треба гальмувати цей процес, виховуючи в людях екологічну культуру, щоб не ганьбили нас ті «що, напевне, прийдуть після нас».
Василь Щербонос,
провідний редактор
обласного навчально-методичного центру
культури і мистецтв
фото Леоніда Віленського
|
Президент України