 У проєкті «І творчість може стати зброєю. Пісні та вірші, народжені війною» з нами Михайло-Коцюбинська громада. Запрошуємо до ознайомлення з творчістю Тетяни Голич.
Тетяна народилася в 1999 році в селі Жукотки Чернігівського району. Студентка НМУ ім. А. А. Богомольця. Працює реабілітологом у клініці «Оберіг» (Київ).
Далі – від першої особи.
«У це досі важко повірити. Мені здається, що я все ще живу тим днем. 24 лютого… Час ніби зупинився. Це схоже на якусь відеогру, де ми вкотре намагаємося пройти новий рівень, дійти до фінальної мети, але зараз ця мета – вижити.
Мені здається, що світ довкола мене перевернувся з ніг на голову. За лічені дні все змінилося настільки кардинально, що важко було навіть уявити. Ще ніби вчора я з азартом бігала по магазинах у пошуках нового пальта, а на ранок у розпачі шукаю хоч якусь можливість, аби дістатися з Києва до своїх рідних у Жукотки, втекти кудись, де буде безпечно, втекти від війни. Війна.. Раніше я бачила її з екрана телевізора і вірила в те, що це радше щось фантастичне, ніж реальне, що цього більше не може бути й ніколи не буде тут, зараз, у ХІХ столітті, в Україні, в нашій Україні, на нашій землі.
Цілий місяць ми були під окупацією. Цілий місяць від того дня, як вони вперше прийшли в наше село – маленьке, тихе, нічим не примітне. Я з жахом згадую мить, коли ми поспіхом збирали речі, одягали дітей і виїжджали за межі окупованого села. Страх був в очах кожного з нас, але бажання врятуватися – набагато сильніше.
Щодня ми чули вибухи. Щоночі ми здригалися від того, як окупанти гатять по нашому рідному Чернігову, направляючи на нього сотні своїх снарядів, ракет і всього того брухту, який дала їм «мать іх Рассія». Страшні, смердючі, бездушні фашисти. День за днем вони руйнували наше місто, а разом з ним – і наше життя. «Асвабадітєлі». Так, вони справді звільнили нас: когось – від продуктів харчування, когось – від побутової техніки, від ліків у місцевому ФАПі, від господарства, від власного житла, від можливості спокійно ходити вулицею та бачитися зі своїми рідними. На чужій землі ці тварюки трощили людське майно, грабували житлові будинки, адміністративні будівлі, магазини. Награбувавши, вони сподіваються, що привезуть «подарунки» своїм сім’ям, убиваючи сім’ї наших українців. Прокляті фашисти, забираючи наше майно, ще не розуміють, що на новий холодильник ми грошей заробимо, а от вони від крові убитих ними людей не відмиються ніколи. На жаль, ніщо не зрівняється з цінністю людського життя. Щоразу ми з острахом слухали по радіо новини про те, як гинули люди, і молилися, щоб це лихо не прийшло до нас.
За місяць ми навчилися жити по-новому, бо розуміли, що повинні бути сильними – заради одне одного, заради тих, хто захищає нас на фронті, заради нашої країни. Ми завжди гуртувалася разом, усією нашою великою родиною, яка склалася з двох сімей. Разом ми вигадували нові кулінарні шедеври, передавали одне одному новини, сварилися (бо у великій родині без цього ніяк), придумували розваги без світла та інтернету. Але щоразу серце завмирало від нових обстрілів, вибухів, гулу нових колон ворожої техніки.
Сьогодні я повернулася в наш будинок. Дорогою дивилася на нашу вулицю. Все здалося мені похмурим і непривітним. На асфальті – сліди від фашистських танків, по обидва боки – розрита земля, купи сміття і брухту, на залізному паркані – сліди від ворожого обстрілу. Пригадую, як учора з жахом дивилася на фото з Ірпеня, Гостомеля та Бучі, де сотні вбитих людей просто лежать обабіч доріг, – закатовані, заморені голодом, ні в чому не винні люди, – і розуміла, що сміття приберуть, асфальт з часом відновлять, а от людських життів уже не повернути.
Я досі не вірю, що це сталося з нами.
Ми всі завчасно плануємо своє майбутнє: куди витратити зароблені гроші, яке вбрання купити, щоб мати гарний вигляд, кращий за всіх, де провести вільний час, як заощадити на відпустку чи новий телевізор. Ми поринаємо у світ свого повсякдення, не думаючи про те, що наше «завтра» може змінити все довкола нас і забрати все те, чого ми досягли за це життя.
Сьогодні у нас тихо. Ми не чуємо вибухів чи гулу колон. Потроху ми повертаємося до своїх домівок.
Але війна триває. Щодня, щохвилини все більше крові ллється на нашу землю.
Ми живемо в час війни, час страху, час горя і страждань. Але ми ЖИВЕМО. Тому навіть за цих складних обставин, у скруті й розпачі залишаймося ЛЮДЬМИ!»
Звернення до російського народу
Мы на своей земле, по-вашему, фашисты?
И дом наш, видимо, для вас – это объект,
Где кроются бандеровцы, нацисты
И весь ваших больных фантазий спектр?
Во лжи своей вы сами потерялись,
Ваши сюжеты – глупостей поток.
Во лжи вы жили, с нею и остались,
Война, увы, – последний ваш урок.
Вы ищете Америки агентов?
Среди детей? Среди простых людей?
Пришлите нам своих корреспондентов,
Пусть снимут слезы наших матерей.
Хотя зачем? «Москва слезам не верит»?
Для вас ведь чужды горе и беда.
Народ ваш измениться не сумеет.
Нам не понять друг друга никогда.
Вы говорите, мы вам угрожали?
На вас мы вроде как хотели нападать?
Только не мы, а вы на нас напали.
Быть может, хватит всему миру врать?
Для вас мы, украинцы, все богаче?
У нас свой хлеб, свой дом, своя земля!
И в нашей жизни будет всё иначе –
Без Путина и вашего Кремля.
В своё дерьмо вы нас втянуть хотите,
Вы в нём сидите, головы клоня.
От нас покорности и страха вы не ждите,
Наше единство – главная броня.
Нас меньшинство, но мы непобедимы.
Мы знаем цену жизни и войне.
И все границы наши неделимы,
Ведь мы в своей, а не чужой стране.
Свои безжалостно пускаете ракеты,
У вас нет сердца, совести, стыда…
И от крови убитых вами деток
Вам не отмыть Россию никогда!!!
Ми сильні і вся наша Україна
Підніметься із краху і руїн!
І той, хто захищає Батьківщину, –
ЇЇ безстрашний і надійний СИН!
Тетяна Голич
https://www.facebook.com/100064567214368/videos/pcb.866406038854962/1379190789436306?locale=uk_UA
|
Президент України