Я живу у війні, а вона – у мені.
Кожний день, кожну ніч і годину.
Я не можу забути ті очі-вогні,
Що ішли захищати країну…

Бо тепер ви заплющились… Стали німі
Телефони з рідним контактом.
«Ти за мене дитину мою обійми»,
«Ти живи і за мене, будь братом…»

А звістки, мов гадюки, жалять, повзуть
В українські родини і хати…
Із новою навалою орки ідуть,
А кордони блокують поляки.

Ті вбивають… Ті топчуть зрощений хліб,
Кров’ю, потом і слізьми политий…
Під прицілами, може б, і світ не осліп…
Але поки не він лежить вбитий…

Але доки стоїть без страху і провини
Наш беззбройний воїн і каже
Своє слово останнє – «Слава Вкраїні!»,
Не чекай, не здамося ми, враже!

* * *

До твоєї ходила колиски,
Хоч під серцем матуся носила.
Не шукала у цьому я зиску,
Я тебе просто любила...

За тобою ходила, як кроки
Перші ти подолав у житті.
Й ті складні, але цінні уроки
Ти вивчав, при моїм співчутті...

Виріс й став на голову вищим,
І на трохи важчим в вазі.
Та як тільки тебе я, зустрівши,
Обіймала, малий, як тоді...

Ти назавжди мій менший братик...
Ти пробач, що тепер не змогла,
Як в дитинстві, тебе захищати,
Бо в країну ввірвалась війна.

Ти пішов вже мене захищати,
Ти не міг заховатись у тил.
Я багато не встигла сказати,
Поки, братику, ти ще жив.

Ми немало з тобою вже встигли
І багато так не змогли...
Тільки ти, мій брате, в могилі...
Та, наснившись, благаєш: «Живи!»

До твоєї ходжу я могили...
Ти мовчиш, лиш шумлять прапори...
Я ніколи не буду щаслива...
Бо не поряд ти вже, а згори...

* * *

Вже лютий по третьому колу
Закручує біль в центрифугу.
Такого жаху і напруги
Уже не забути ніколи…

І згадуєш діда в медалях,
У мирні щасливі часи,
Який не соромивсь сльози,
Казав: «Ми за вас воювали,

І хай буде так назавжди,
Хай більше не буде війни…»
І очі глибокі, сумні
Горіли відлунням біди…

І ми так співали завзято
Дев’ятого травня щороку
Про мир і про День перемоги,
А це ж було зовсім не свято…

Це пам’ять про біль і нещастя
Мільйонів полеглих в бою.
Всіх тих, хто Вітчизну свою
Життям визволяв від напасті.

Забули онуки, бо мир –
Це ніби звичайно, природньо…
Забулись й 30-ті, голодні,
У стінах щасливих квартир.

Урок, мов у школі екзамен…
Не склав, то іди знову вчи…
І знову зімкнулись мечі –
І буде дідів!.. а медалей…

Та тільки не буде вже нас:
Отих безтурботних, веселих,
Без рідних, без сміху в оселях –
Війна все змінила ураз.

Все лютий скажений лютує
І ворог, мов пошесть, повзе,
Який смерть і горе несе…
Невже нас ніхто не врятує?

Невже нас ніщо не спасе?...

* * *

Ви стомились від війни? Так, вірю...
Важко, боляче і дуже... дуже страшно.
А як же хлопцям у пекельнім вирі,
Які зі злом змагаються відважно?

Яким немає хвилі для спочинку?
Яким не тепле ліжко, а окоп?
Яким немає кави на хвилинку?
Яким не можна прокричати «стоп»?

А як же матерям, жінкам і дітям,
До кого не вернувся захисник?
В хустки не голови, а душі їх одіті,
У чорний морок, смуток – вже навік…

Вони живуть... якщо це так назвати
Можливо ще... Бо дихають, їдять...
Та тільки це – вже напівмертва мати,
Бо сина вже ніколи не обійнять...

Та тільки це – вже напівсива жінка,
Якій від сліз не видно, де той світ...
Й дитина, мов весняна ніжна гілка,
Якій умить морозом вбило цвіт...

Усім нам важко, боляче, нестерпно...
Але не так, не так, як на нулі...
В донецькім краю, у херсонськім степі
Вони боронять кожен метр землі.

Вони стоять за наш прийдешній ранок,
За тихий сон, за діток і батьків.
Й для когось з них сьогодні, наостанок,
В цю мить снаряд над вухом просвистів...

Тримайся, мій народе нездоланний...
Живіть, відважні воїни-сини...
Настане день отой, для всіх бажаний,
Коли прийде кінець страшній війні...