В онлайн-проєкті «З родини починаються традиції», започаткованому ОЦНТ, до вашої уваги – допис від доброї подруги нашого закладу, хранительки традицій своєї родини і славної Березни Марії Шевченко.
Ця розповідь містить факти і спогади про поминальні традиції рідного селища пані Марії, а також обрядові та господарські практики, пов’язані з традицією виготовлення березинської наливки «Вишенька».
Що змінилося з часу, коли наш населений пункт мав статус міста (місто Березне) та 40 років був районним центром, до сьогодні, коли він став селищем з назвою Березна?
Свідомо пам’ятаю період у 60 років, решту спогадів зібрала у березинців. Саме у березинців, а не березнянців – у тих людей, які народилися ще в місті.
Отож – дев’ятий день після Великодня. Радониця (у нас називали ДІДИ)! Відмічали його у два дні, понеділок–вівторок, а то й три. Хто не мав можливості відпроситися з роботи, приїздив на Діди у неділю.
Березна має три кладовища: Петропавлівське, Біле, або Менське, бо по старій його частині прокладена дорога на Мену (для комуністів не було нічого святого), та Красне. Два кладовища мають каплички, Біле – відому старовинну, на Красному – навіть дві, одна з яких сучасна.
На кожному кладовищі є масові захоронення (перепоховання часів Другої світової війни), пам’ятні знаки жертвам голодомору, є дуже старі пам’ятники, подекуди збереглися дерев’яні хрести, більшість – металеві та стандартні пам’ятники. Хоча є й локації померлих родин, увіковічені оригінальними пам’ятниками, які можуть коштувати немало. На жаль, на кожному кладовищі розвіваються державні прапори – свідчення того, що прийняли ці могили полеглих захисників.
Нині точаться дискусії, як правильно поминати померлих. Добре, що ці правила вже не диктує держава, як це було за радянських часів. Люди як вважають за потрібне, так і роблять! Зокрема, у Березні дотримуються ще дохристиянського звичаю під назвою тризна, який пережив тисячоліття.
У понеділок поминають померлих на Петропавлівському і Білому, у вівторок – на Красному кладовищі.
Ще за свого дитинства (1965–1975 рр.) пам’ятаю, як ходила з батьками на Петропавлівське кладовище поминати прапрадіда Пінчука Андрія та інших родичів. Заздалегідь прибирали могилки, одну з яких застеляли домотканою скатертиною (або у кого яка була), рушниками (не обов’язково вишитими), хустками для хліба... Навколо стелили пістілки, на які сідали й поминали рідню: пасками, яйцями та кожний приносив із собою не менше трьох страв. Позаяк це відбувалося невдовзі після Великодня, то люди ще мали домашні ковбаси, збережені у смальці, запечені сало, м’ясо, яйця, смажені на салі... сирні бабки, запіканки, налисники, які прикрашають поминальні столи і нині. Березинці щонайменше двічі на рік різали порося – до Різдва і до Великодня, тож мали чим пом’янути. Та були часи й гірші, радянська окупація робила свою чорну справу... Отож обходилися мінімумом, як пригадують старожили селища. Прізвищ цих людей називати не стану, бо не спитала на те їхньої згоди. Старожили Березного (та й моя родина) дотримувалися традиції поминати померлих «печеним»: пиріжками, різниками, коржиками, пряниками, вергунами... Тобто – хлібом. Про цукерки мова не йшла. Окремі люди поминають так і по сьогоднішній день. Традиції передаються від покоління до покоління.
Як пригадує моя знайома, її бабуся, маючи статус особистого дворянства, завжди готувала до Дідів багато вергунів, кожний розміром понад долоню, які пухирились і майже просвічувались на сонці, а що вже смачні були!.. Складала у величезну кошолку, попередньо вистелену газетами та вставленими розтопірками, щоб не пошкодити надто хрусткі вергуни, і роздавала на кладовищі.
Але не всі були такими щедрими. Траплялися й ті, хто умудрявся заробляти просто на кладовищі. Але про це – пізніше.
Не обходилося і без спиртного, проте п’яні не валялися на кладовищі: хто вживав, хто пригублював. Здебільшого брали (я про своїх) наливку, яку баба Домникія Железняк (1904–1986) ревно берегла до Дідів. Як, урешті, це робила і її мати Ксенія Железняк, 1880 р. н. Справжню березинську наливку «Вишенька».
Уже з самостійного життя пригадую, як проходили ці дні десь у 1980–1995 рр., а можливо, і до 2000 року (так говорять березинці). Незважаючи на те, що Діди відбувалися на кладовищах, однак це було геть не сумне видовище. Швидше навпаки! Та й саме слово Радониця походить від «радуватись».
У ці дні майже всі родичі, сусіди, знайомі, однокласники, як би далеко не жили, намагалися прибути ще зранку на кладовище, щоб устигнути покачати яйця на могилах усіх родичів, знайомих тощо.
Качали яйця на могилках тричі хрестом: від голови до ніг і справа наліво, промовляючи «Христос воскрес! Воістину воскрес!». Для цього брали дві крашанки, принаймні одна мала бути освячена. На більшості могил залишався чіткий відбиток хреста (свідчення того, що їх відвідало багато людей). І лише подекуди біля могилок чи на столах можна побачити гірку пшона, розсипаного хрестом (обов’язково освяченого). Це для птахів. Вважалося, що скільки разів птах клюне зерно, стільки разів відбивається поклон померлому!
Священники ходили від могили до могили, відспівували померлих, освячували нововстановлені хрести, пам’ятники. Така практика закріпилася.
Перекинувши перші сто грамів, чоловіки гуртувалися на локації ближче до воріт і починались азартні ігри «у битки». Окремі березинці мали справді «сталеві» курячі яйця й вигравали по торбі крашанок. Крашанки можна було придбати тут же у передбачливих жіночок-продавчинь, по рублю за десяток (у магазинах були по 70 коп. за десяток). Ось вам і навар! Куди дівали виграні яйця? Хто віддавав дружинам, хто біднішим людям, які теж гуртувалися неподалік і яким березинці ще з дому готували подаруночки: паски кусок, а то й цілу, спечену у кружці, крашанки, пофарбовані цибулевим лушпинням або штучними фарбниками, а то й шматок м’яса чи ковбаси... На могилках не залишали харчів «для померлих»…
Жінки старшого віку вели розсудливі бесіди, приглядали за онуками, молодші, спробувавши паски, пригубивши наливки «Вишенька», відвідували могили інших родичів, щоб їх ушанувати й показати свої нові наряди, куплені спеціально до Дідів. Доріжка по колу на Красному кладовищі перетворювалася на подіум, змагались у нарядах молоді дівчата... Наряди окремих чітко закарбувались у пам’яті березнянців своєю яскравістю. На той час такі сукні були у великому дефіциті і діставалися по великому блату. Дякувати Богові, віджили себе ці демонстраційні ходіння! Одяг уже вдягається зручний.
На кожному кладовищі активно йшла стихійна торгівля. Можна було купити бублики, березинські пряники «кавалер», «баришня», «з кмином», «глистяники», «коники», «барині», підсмажене соняшникове насіння, міряне «березинським стаканом» (саме стаканом – не склянкою і саме березинським – ємністю 200 мл, а не як стандартний – 250 мл), карамельні півники, мочені яблука сорту антонівка, привезені у дерев’яних бочечках, емальованих каструлях чи відрах. Жовтобокі мочені антонівки поширювали надзвичайний аромат, який відчуваю й понині... Вишенькою на торті була торгівля вишнями з наливки.
Міряли «п’яні вишні» стограмовою чаркою, набирали руками різної чистоти й фасували, як і соняшник, у кульочки з газети, які миттєво розмокали. Діти бруднились, але були щасливі й не хмеліли від таких вишень. Я теж любила їх, люблю й понині. У дитинстві, ще задовго до ДІДІВ, позаяк дуже дружила з бабусею, потроху витягувала, ще з осені, вишні з бутлів, графинів, банок, які стояли на підвіконнях у хаті баби Дімни.
Людей на кладовищах було дуже багато і повно дітей, які не гаяли часу та, маючи гроші (родичі обдаровували), намагалися купити все, що треба й не треба, не прислухаючись до заборони батьків не купувати хмільні вишні чи пряники в окремих господинь з міркувань санітарної безпеки.
На зміну стихійній торгівлі ближче до 2000 року прийшла виїзна торгівля біля кладовищ, де можна було купити морозиво, лимонад, воду в асортименті, печиво, цукерки... Така торгівля протрималася до ковіду. Нині нема торгівлі ні на кладовищах, ні біля них. Міркую, що краще б торгівля у невстановлених місцях, ніж хвороба та війна.
Березинців не можна звинуватити в неоригінальності чи відсутності почуття гумору. Зливалися воєдино поминки і масові гуляння.
Підсумовуючи викладене: ніяка радість чи свято не збирає так родичів звідусіль, як поминальні дні. Душі померлих радіють, що можуть «зібрати» рідню.
P. S. Бережу традицію: не ходжу на ДІДИ без березинських пряників. Щоправда, не продаю їх, а роздаю!
Планую відродити ще окремі моменти традиції поминальних днів тих далеких часів, коли були молоді...
Уже підготувала чималенько березинської наливки «Вишенька», най дозріває, замочила яблука, закрила білі гриби, які покійна матуся приберігала на такий випадок. Навчуся випікати вергуни березинські, а кошолка вже чекає... І, звісно ж, спечу не один «Мій пиріг Незалежності» за родинним рецептом своєї матері Ганни (1935–1988). Які ж смачнючі пироги та пиріжки з «п’яною вишнею» вона випікала!
У душі надіюся, що це буде «Мій пиріг Перемоги».
|
Президент України