Головна » 2026»Січень»21 » Продовжуємо онлайн-проєкт «З родини починаються традиції»
Продовжуємо онлайн-проєкт «З родини починаються традиції»
13:05
У Прилуцькій міській центральній бібліотеці імені Любові Забашти працює творча особистість – Ніна Горбань. Пані Ніна пише вірші, любить красиве місто, яке стало для неї рідним, і шанує традиції своєї родини. Ця оповідь (а якщо точніше – художній образок) – про одну з них.
На Петра-Павла
Чи у всіх сім’ях так заведено – не знаю, але у нас на Петра-Павла варили молоду картоплю і вареники з вишнями. Мати цього дня намагалася бути надміру хазяїновитою: замітала подвір’я, вимивала підвіконня й підлогу, виставляла на найвидніше місце свої розкішні герані, що шалено квітли на подив світові, діставала нові рушнички, застеляла стіл новою клейонкою. Було відчуття великого свята чи принаймні літньої зупинки між буднями. Аякже! Вперше починали смакувати плодами нових урожаїв.
Так робили всі жінки в селі (авторка цих теплих рядків народилася у Дмитрівці (колишнє Жовтневе) на Прилуччині. – Прим. ОЦНТ). Десь воно само придумалося – пригощатися молодою картоплею саме в цей день.
Після загальних приготувань мати одягала свою простесеньку вишиваночку з поодинокими квіточками на грудях та рукавах-ліхтариках (кофтинка більше скидалася на просту блузочку, аніж на сучасну вишиванку), брала стареньку алюмінієву каструльку й легеньку лопатку (корпачку) і йшла підкопувать картоплю: по одній із куща, щоб визначити цьогорічний урожай. Ходила впевнено між рядками, як бригадирша, й вишукувала найкращий кущ із дибатим цупким бадиллям. А ми, діти, в цей час повинні були нарвати вишень, адже після картопляної дегустаційної трапези завжди йшов «солодкий стіл». Ні, не штрудель чи славнозвісний торт із вишнями «Монастирська хата», а саме вареники з вишнями на пару, з першим квітковим медом і сметаною. Як ми любили такі вареники! Але як не хотілося рвати ті вишні! Ми придумували причини: дуже високо ростуть, хитка драбина, жалюча кропива, стільчик угрузає ніжками в землю…
Але свято завжди відбувалося. Ми смакували молоду картоплю й вареники, а мати молоділа, бо ж її, Петрівну, ще приходили вітати подружки. За столом відбувалося бурхливе обговорення кращих сортів картоплі, визначення, на який із них урожай, який смачніший, який розварюється, а який ні, з якого можна зробити багато крохмалю, а який краще згодувати худобі! Тихою сумною паузою уплітався в розмову спогад про Павла Степановича, покійного чоловіка однієї з подруг. Жінки затихали, мабуть, подумки вдивлялися в обриси обличчя красивого мужчини, хотіли згадати його якнайвиразніше, але образ із кожним роком стирався все більше і тьмянів у пам’яті.
Потім починалося вихваляння вареників і, звичайно, вправної господині. Кожна з материних подруг ішла додому з гостинцем – пухкими варениками, политими медом.
Жінки ніби аж молоділи в цей день, бо таке гарне це літнє свято Петра і Павла!
Минули роки. Ми роз’їхались, а материні подружки з літами стишували ходу, набиралися хвороб та життєвої втоми і не завжди були у змозі навідати матір. Окремі з них і зовсім пішли за межу.
Мати подружилась із самотою та спогадами. Тільки й свята – наші приїзди!
Одного року день Петра і Павла був сірим, дощовим, безрадісним. Мати сиділа в хаті сама, слухала дощ, міряла тиск і сортувала спогади. Підступно підкрадалася хандра, робити нічого не хотілося – полежати б та пожуритися на життя.
Чисто вимитий посуд вигравав блиском на полицях, у вазочці стояв букетик квітів, а відчуття свята все одно не було. Раптом, ніби сонячний зайчик, промайнув спогад про минулі роки. Здалося, що порожня миска підморгує і починає блищати, як на свято, і мати подумки виголосила: «І чого ти, Ганно, лежиш? Чи не наварила б ти вареників?»
Вона вийшла в дощ, знайшла клейончастий дощовик, зав’язала шнурками рукави, щоб не затікали краплі дощу, і твердо та впевнено вирушила рвати вишні.
Нарвала, наварила вареників і гордо всілася за столом берегти традиції роду – на Петра і Павла варити вареники з вишнями.
Президент України