На крайній півночі Новгород-Сіверського району розташоване велике село зі звучною назвою Грем’яч. Воно має свою легенду, яка зберігається місцевими жителями протягом століть. Отже, слухайте…
Дослідники вважають, що село Грем’яч з’явилося десь у ХІІІ столітті. Та перша згадка про нього датується 1604 роком. Кажуть, у давні часи там, де нині село, були тільки луки й пасовиська. За кілька кілометрів від тої місцевості текли ріки. Аж тут люди помітили нове джерело, ключі якого почали бурхливо бити з-під землі. Щоб зручно було біля джерела набрати води, навколо нього зробили споруду на зразок кадки (великої діжки). А саме джерело Кадкою і назвали. Дуже сильно били ключі з того джерела, аж гриміло навкруги, наче від водоспаду. Тому річку, що утворилася від джерела, назвали Грем’ячкою. Оселилися навкруги джерела люди. Заснували своє поселення. І назвали його Грем’яч (як бачимо, слово споріднене з назвою річки й теж передає силу «музики» джерельної води). Донині збереглися і джерело, і річка. Та вони вже далеко не такі повноводні й гучні, як ті, про які розповідає легенда. Над джерелом розміщена крита дерев’яна будівля. Поряд стоїть дерев’яний хрест. Є у Грем’ячі ще одна цікавинка. Далі – саме про неї. Традиція катання на рєлях на Петра і Павла в селі Грем’яч на Новгород-Сіверщині З року в рік у Грем’ячі влітку на християнське свято Петра і Павла місцеві жителі робили рєлі (так тут називають гойдалки). На високих гілках дерев у різних кутках села звечора перед святом розвішували саморобні гойдалки. Брали товсті мотузки, які в побуті призначені для перев’язування великих тюків сіна чи стогів, та вистругані власноруч дощечки під сидіння, з’єднували все докупи – і гойдалка готова. Після цього молодь сходилася на рєлі. Запрошуючи одне одного, казали так: «Ідемо на качелі». Охочі по одному або по двоє сідали на гойдалку. Їхні товариші починали розгойдувати рєлі за допомогою товстої довгої мотузки. Її розміщували на рівні колін того, хто сидить на рєлях, і починали бити мотузкою по колінах цієї людини. Таким чином гойдалка качалася. Б’ючи, приговорювали: – В пуччя* хадила? – Хадила. – Рвала? – Рвала. – Батьке-матке давала? – Давала. – Чим пуччя дяруть? – Камнем. – Як ухажора завуть?** Тут називалося чиєсь ім’я. Якщо дівчина або хлопець мовчить, друзі продовжували його чи її випробовувати. Врешті-решт людина називала ім’я свого справжнього кавалера чи дівчини або вигадувала. Швидше це була гра на витривалість: хто довше терпітиме біль. Довго ще молодь із роздертими колінками по селу бігає, але всі веселі. Люди старшого віку теж іноді приєднувалися до гри й підлітки від 12 років – теж, але за звичаєм прийнято було качатися на рєлях нежонатим хлопцям і дівчатам на виданні. Така забава тривала протягом трьох днів – увечері перед святом, увесь святковий день та, буває, ще й назавтра. Наступного дня рєлі знімали з дерев. * Примітка: на місцевому говорі пуччям називають явір. ** Звертання учасників гри одне до одного вимовляються на місцевому говорі. 27 жовтня 2020 року елемент «Традиція катання на рєлях на Петра і Павла в селі Грем’яч на Новгород-Сіверщині» було включено до Обласного списку елементів нематеріальної культурної спадщини Чернігівщини.
Президент України