Головна » 2025»Червень»19 » Проєкт «Легенди про походження назв міст, селищ і сіл Чернігівщини»
Проєкт «Легенди про походження назв міст, селищ і сіл Чернігівщини»
12:13
У проєкті «Легенди про походження назв міст, селищ і сіл Чернігівщини» представляємо село Анисів (Чернігівський район, Іванівська громада). Назва старого району – Чернігівський (до прийняття постанови ВРУ № 807-IX «Про утворення та ліквідацію районів»).
Авторка статті – керівниця гуртків КЗ «Центр позашкільної освіти» Новобілоуської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області Богдана Короваєва.
Світлини взято з ресурсу https://g.co/kgs/fmthwwJ
Легенда села Анисів
Почалося це за часів правління царя, який увів рекрутську повинність. Їй підлягали всі стани і всі класи населення. Для людей на податі повинність була громадська, бо уряд висував свої вимоги не до особи, а до громади, вказуючи лише число рекрутів, що підлягають здачі, віком від 20 до 35 років. І люди самі визначали, хто й на яких підставах буде рекрутом. А термін служби ж був – довічний… Розмір повинності, час набору та порядок визначали окремо перед кожним набором. А люди ж мерли в тих рекрутах – як мухи… У 1700–1721 роках тривала Північна війна. У 1768–1774, 1787–1791, 1806–1812 роках та інших точилися війни з Туреччиною. Люди гинули на полі бою, помирали від гнійних ран і поранень. А ще – переохолодження, перемерзання, недосипання, недостатньо поживне і повноцінне харчування, систематичні масові застуди й запалення легень, сухоти... Приводів для передчасної смерті було більш ніж достатньо... І яким же лихом для родини було дізнатися, що їхню кровиночку заберуть у рекрути... Безсилі боротися з системою, родичі робили для свого рідного наостанок усе, що могли, щоб лише зберегти його життя. Молилися за нього, в церкві ставили свічки за здравіє. Але звертались і до магії. У хід ішли заговори, обереги, амулети, обряди, магічні церемонії...
За довгі роки існування на рідній землі анисівці змогли відчути, що кургани – це не просто насипи землі, а місця сили та особливої енергетики. Тому захисні ритуали часто проводили на курганах, просячи полегшити долю рекрута. Люди підіймалися на курган і відчували небувалий захват, дивні почуття переповнювали їх. Найбільше з тих почуттів – захоплення, наче наближалися вони до неба. Скіфи-воїни були настільки майстерними та вправними у військовій справі, що свого часу перемагали наймогутніші армії тогочасного світу. І, напевно, тому анисівці інтуїтивно відчували, що саме молитви на кургані допоможуть захистити рекрута від лиха, а скіфська енергетика передасться майбутньому воїну, дасть йому наснагу.
А кургани з часом розмивалися, подекуди й самі люди їх розорювали, бо потрібно ж було поля засівати корисними в господарстві рослинами. Один із селян мав господарський клопіт на землі та й порався собі потихеньку. Длубався він у землі, длубався, аж раптом помітив щось металеве та об’ємне. Придивився, почистив – а то виявився шолом древній. Зрадів знахідці селянин, але ділитися новиною ні з ким не забажав. Схотів, щоб то була лише його таємниця. Навіть родині не захотів признаватися. Ну такий уже був чолов’яга. Дорослий, а побавитися хотілось, як дитині. То приніс він додому той шолом та й приховав у потаємному місці. Але сам дивний став, задумливий. Наче кликати його хтось кудись почав. Повечеряла родина та й спати вкладається. І селянина після важкого робочого дня сон зморює. Та дивний сон снився йому тієї ночі. Усе наче вправний вершник на коні по полю скаче. Не злякався того сну селянин. Людиною він був не злою серцем і душею, та й працьовитий дуже. Просто забажалося йому мати свою таємницю. І так хотілося більше дізнатися про того вершника! Потоваришувати, хоча б у сні. Мабуть, і дух вершника, якому шолом належав, відчув це. Не став гніватися, що його річ зачепили та привласнили.
З початку нового дня селянин, виконавши роботу, вкроїв часу, щоб побавитися з шоломом, поспілкуватися з духом вершника, пригадати своїх пращурів. Першою справою начистив той шолом, надав йому знову бойового вигляду. І відчув, наче лагідний вітерець його по спині погладив. Зрозумів чоловік: сподобалося вершникові, що про його річ дбають. Почав селянин лагідні слова до пращура промовляти, казати, як би йому хотілося дізнатися більше про часи, коли той жив. Вони ж хоч і воювали, як і рекрути нині, проте вільні були у своєму виборі й у своїх діях. А рекрути ж просто мусили йти на військову службу. Відтак, натішившись, сховав знову свою забавку чоловік, пішов працювати, а ввечері – все як завжди: велика родина за круглим столом смакує просту й ситну селянську їжу та вкладається спати.
Другої ночі снилося селянинові, що показує йому вершник багатий урожай і наче дає вказівки, де яку городину краще посіяти, а чого на наступний рік краще не сіяти. Подивувався зранку селянин на такий чудернацький сон, але вирішив дослухатися до порад, даних йому дивним, містичним шляхом. Бо ж відомі були скіфи не лише вправністю у військовій справі. Славилися вони і як гарні господарі та землероби. Уміли помічати знаки природи, дуже спостережливі були. Завдяки тому і врожаї мали гарні, а відповідно, і армія була нагодована. Бо голодний боєць – не боєць. Воїнові потрібно витримувати значні фізичні навантаження, долати погодні негаразди (дощ, сніг, град) і природні перепони (річки, болота, трясовини). А де сили брати, якщо харчі погані або й зовсім їх немає? Тож подумав селянин, що так і зробить на наступний рік, як йому уві сні привиділося. Чогось посіє більше, а чогось узагалі сіяти не буде. І не сказати, щоб люди на селі геть не користувалися народним календарем-синоптиком. Прикмети ж бо знали. Та, можливо, не всі вони збереглися від пращурів, а може, лінувалися подеколи тих прикмет дотримуватися. Бо земля ж в Анисові і так родюча – палицю в землю встиркни – проросте.
Як уже затялося селянинові посіяти так, як йому скіф-вершник уві сні розповідав, то й для дружини знайшов слова такі, щоб умовити її погодитися на посів по-новому навесні. А часнику – так іще й на зиму насадили. Часник – велика справа на селі, перші ліки від застуди.
Народна мудрість каже: курчат по осені рахують. Так і селяни по осені рахували свій урожай. Аби було що рахувати. Бо ж стався неврожай. Сонцем усе попекло. Дуже засушливе було літо. Лише у того чоловіка – повні засіки добра та ще й грошей з виторгу. Кажуть люди йому: «Як так? У нас – нічого, а у тебе – онде скільки всього». Відповідає їм селянин: «Та ви ж усі знаєте: деякі рослини люблять тепла й сонця побільше, а деякі – вологу та тінь. А я ж про народні прикмети не забуваю, зв’язок із пращурами підтримую».
І не збрехав же зовсім. Бо зв’язок із пращуром і далі підтримував. Таки потоваришували вони. Та й як не потоваришувати, коли ж то – нащадки твої. Хіба хто в нормальній родині родичам зла бажатиме? Може, й не докорінно, і не зовсім рідна земля Анисівська величним вершникам-скіфам, скіфам-кочівникам, але ж осіли вони тут. Поля розорали, родини мали. Родичів хоронили. Кургани насипали. Про майбутні покоління дбали. Тягнеться ниточка рідства через століття. Може, так і розмірковував дух вершника-скіфа. Тіло – тлінне, не вбережеш його живим на віки. А душа – вічна. І хто дослухається голосу предків та пам’ять пращурів шанує – завжди буде в добрі й достатку. Бо ніщо так не захищає, як родинний оберіг – рідна кров. І ніщо так не радує, коли знаєш: твій рід продовжується.
Лихо лихе, коли кажуть: «Нехай твій рід на віки віків згине і пропаде!»
А чого ж той селянин одразу секретами посіву не поділився? Бо й сам не знав, що з того вийде. Ризикував. І неабияк ризикував. А вийшло – добре. Вродилося, як годилося. Поважати того чоловіка почали дуже люди на селі. За порадами приходити стали. Обережно поради роздавав селянин. Знав-бо народну приказку: «За моє жито мене ж і бито». Знав, що не пробачать йому односельці, якщо дурного порадить. Часи іноді були такі важкі, що й геть не до жартів. А залишитися без заготовок на зиму, без їжі і хліба – ой, то не жарт, зовсім не жарт.
А дружина вже що любила свого господаря, а то ще й більше любити і поважати стала. Каже: «Добре, що слухала я своє серце, коли за тебе йшла, а не спокусилася на добро та статки нелюбого Петра. І все у нас є, і живемо душа в душу, і ми здорові, і діти наші. А що ще для щастя треба?»
А здоров’я – то дуже важливо було в ті роки. І хвороб же ж усяких було... І худоба могла травмувати, та й у полі, і в лісі, і на річці халепу ще ту можна було схопити. Як лікувалися люди на селі? До травниць ходили, до знахарок. Як жінка при надії – до баби-повитухи. Були й такі баби, що на заговорах зналися, на чорній та білій магії. Жили вони десь на окраїні села. Не завжди таких баб на селі любили, хоч і зверталися до них. Бо жили ті баби довго-довго, аж страх як довжелезно. І не сказати навіть, по скільки їм років було. І подумати про те страшно. Але ж моторні у справах. Сама наче сухенька, стоїть, хитається, як гілка, а ненароком в очі заглянеш – і розумієш: сила у тої баби така, що ліпше і не знати її, тої сили. Та й хто наважувався в очі дивитися? Так, випадково хіба. А баби спідлоба дивилися, колючими очима нишпорили, а голови дуже не підіймали. Не витріщались і не роздивлялись, бо й так усе відчували. Страх та й годі, до таких бабів по допомогу ходити. Казали сільські люди, що живуть вони так довго, бо кому допомагають, то у того потім роки життя відбирають. Світ такий – за все треба платити. Закон збереження енергії. Якщо в одному місці убуде, то в іншому прибуде. Це фундаментальний закон Природи. А ті баби в ладу із законами природи жили, про закони ті дбали, чтили їх. Ну прийде дівча зелене, труситься, згинається, сльозами обливається: «Поможіть, бабо, світ немилий, а Василько милий, та іншу любить, цілує і голубить. Як гляну, як з Мотрею милується, то вже думаю: піду краще в петлі вдавлюся». І просить те дівча привороту зробити. Хай би й казала баба, що приворот – то насильство і щирого життя все одно не буде, та де то розкажеш, коли дівча затялося... Ну, як кажуть, замовляли – отримуйте... А те, що той Васько через рік учорну зіп’ється від привороту, – то для Галі таке... Різне було на селі, і люди різні жили на селі, з різними думками в голові й помислами в душі. Тож кожен обирав для себе, куди йти, до кого по допомогу звертатись.
А селянинові з порадами допомагав усе той же вершник-скіф. Почав чоловік розуміти сни. Став здогадуватися, що хоче у сні сказати йому вершник. Про шолом його і далі дбав. Начищав, беріг. Уже серйозно вважав той шолом оберегом своїм та своєї родин від лиха людського і природного. Коли начищав, з духом спілкувався. Дякував йому обов’язково за всі добрі настанови. Розповідав, що життя на селі добре завдяки його порадам. Уже наважувався і про щось питати. Спочатку страшко було. Нумо, думав, дух розсердиться, ще мститися почне.
По трави почав ходити, на які вершник указував. Сушив їх, потім настої та настоянки робив, відвари. З тваринним жиром змішував, мазі отримував. Спочатку на собі їх випробував. То на рану намастить, то компрес прикладе. Рана швидко й загоїться. Кашляти почав по осені, то відвару з трав та коріння випив – недугу як рукою зняло, ще й захворіти як слід не встиг. Потроху родині почав допомагати. А там – худобі. Худоба на селі – добробут у сім’ї. Худобу мати – все в родині на лад справляти. Велике це діло на селі – худобу мати. От корова, наприклад. То така годувальниця… А з коровами ж теж стільки біди буває… Часом отелитися нормально не може. А це що значить? Це значить, що загинуть і корова, і теля. Для сільської родини такі збитки – то не збитки. То справжні злидні. Нікому не відмовляв згодом селянин у допомозі. Але й не брав нічого ні з кого ні за свою роботу, ні за свої поради. Лише казав завжди: «Предків чтіть. Вони допоможуть. Сила роду – велика сила». Коли запитували, звідки знання такі має, так і відповідав: «З діда-прадіда пращурів своїх шаную, поради їхні пам’ятаю, ось і використовую в житті своєму. І вам раджу також шанувати рід свій та рідню свою, бо то найміцніший оберіг і підтримка, і захист».
І не брехав же. Ну хто скаже, що вершник-скіф той – не наш пращур? Ніхто не скаже. Бо то чиста правда – маємо ми в собі кров скіфську.
А взаємини у духа вершника-скіфа з тим селянином заладилися добрі. Дух тішився, що може ще щось корисне в житті зробити, най би й чужими руками. Порядні вони були, скіфи, і честь для них була – не останнє слово. Тож і захотів дух передати свої знання селянинові, коли відчув, що рідна душа перед ним – порядна і чесна людина. Що не на зле знання підуть, а на добробут і користь. Чи варто було духові робити добро? Певно, що так. Завдяки добру світ стає кращим, світлішим, наповнюється теплом і любов’ю. Добро само по собі робить людей кращими. Добро вчить піклуватися про інших і не забувати, що навколо нас іще багато людей, які потребують допомоги. І правда ж, не так багато сил наших і треба, щоб ту допомогу дати.
Чи міг би дух учинити інакше? Імовірно, що так. За інших обставин. І з іншими людьми. Іншого складу й думок. Але то вже інша легенда, з іншим змістом та іншим висновком.
А між тим у селянина вже підріс син. І одружитися встиг. Усе було по взаємній любові та повазі. Весілля гуляли гучно й усім селом. Багато добрих слів казали односельці господарям. І то були щирі слова. Без каменюки за пазухою. Навіть думок ні у кого не виникало про каменюку за пазухою. Полюбили дуже ту родину на селі, і ніхто навіть у найхимернішій уяві не бажав би молодятам лиха.
Після весілля життя пішло своїм шляхом. Здебільшого – буденним, зрідка – святковим. Але – ЖИТТЯМ! Молода дружина вже при надії...
А тут звістка – сина в рекрути забирають. Часи такі були. Треба було Батьківщину захищати. І розумів батько, що захист Батьківщини – то святе, але ж сина свого віддає...
Сумував усю ніч, у схованці шолом гладив. Ніхто й до тих пір не знав про таємницю селянина. Тихо щось розповідав тому шолому, як другові... Виснажений, заснув під ранок. І дивний сон йому наснився: син його в тому шоломі верхи на коні по полю скаче...
Зранку, прокинувшись, зрозумів чоловік, що треба таємницю свою рідному синові розповісти та й шолом йому віддати. Бо хоч і служили в рекрутах тоді вже лише 25 років, а не пожиттєво, але ж піди, відбудь ті роки... Всякого може трапитися... Хоч би на старість, перед смертю сина живим побачити...
У мудрого селянина – і син мудрий. Усе зрозумів він. Шолом прийняв як найцінніший подарунок у житті. Пообіцяв нікому не видавати таємниці, доки житиме. Сказав, щоб чекали. З тим і вирушив рекрутувати. А селянинові вже й допомоги порадами не треба – все вже вивчив, усе запам’ятав, дружині й дітям знання передав. В онука душу вкладав та гарної служби сину подумки зичив.
А син зберігав шолом у похідному наплічнику. Занадто допитливих серед його товаришів по службі не було. Тож і укриватися зі своєю таємницею особливо не було від кого. Військова служба була виснажливою, і у вільні години бійці віддавали перевагу відпочинку та сну, а не вивідуванню чужих таємниць та нишпоренню по чужих наплічниках. А молодий боєць за будь-яких умов прагнув викроїти вільну хвилину та поспілкуватися з духом, як і його батько. Він розповідав духові про пройдешній день буденний, про свої думки щодо тієї чи іншої події. Та чи треба розповідати духові, що коїться навколо, коли духи вільно переміщуються у просторі та спостерігають за нами з такої височини, що нам годі навіть уявити?
А ще молодий боєць ніколи не забував дякувати. За кожен прожитий день. Чи був для цього привід, чи ні, але він завжди дякував духові за прожитий день, за те, що він досі живий, за те, що є чим харчуватись і є де спати, за те, що у нього є сили долати тяготи такої складної військової служби. А мудрий дух, чиє бренне тіло покинуло цей матеріальний світ багато століть тому, з розумінням кивав головою і підтверджував: «Так, воїн має бути сильний. Воїн має бути вольовий». Йому подобався молодий боєць.
До старого батька дух так само приходив у сні. Показував йому картинки, де зараз його син, як він почувається. І старий тішився з того. І був спокійний. І зранку заспокоював усю свою велику родину, кажучи, що серцем відчуває: з сином усе добре. То й до роботи всі шли також заспокоєні, в гарному настрої, і все в них ладилось, як і раніше.
Довелося молодому воїну і в битвах побувати. І що відчував він: у запеклому бою – ніби в коконі якому, захищений повністю. Стріли, кулі, мечі й шаблі не брали його. Мимо летіли. Натомість його зброя завжди діставала супротивника. Наче хто направляв його руку. Навіть нагороди вже мав, бо помічало начальство його влучність, спритність, невтомність. Але ж не подобалася воїнові така справа – вбивати людей. Геть не подобалась. А що вдієш? Мусиш захищати кордони рідної держави від зазіхань ворога. Мусиш захищати свою родину. Бо прийде ворог на рідну землю – ще більше горя і крові буде... Але щовечора діставав воїн шолом вершника-скіфа, гладив його, розповідав щиро про всі свої переживання та просив спокою для душ убитих. Не зі злого серця робив чорні вчинки. Обов’язок такий мав – захищати рідну землю. Перед народом своїм мав той обов’язок, перед селом своїм, перед ріднею своєю... Сім’ю свою мав захищати від ворога. Миру просив для людей і порозуміння. Поля свої згадував, землю родючу. І так хотілося йому знову на тій землі щось робити, хоч і до сьомого поту – орати, копати, садити, аби лише в мирі та спокої... І щоб яблуні цвіли... До товаришів по службі добрий був. Розумів, що має родинний оберіг, а іншим так не пощастило, у когось і родини немає. Круглі сироти також у війську були. Підтримував дух їхній словами, як міг. У бою пораненим на допомогу кидався. Батьківськими рецептами лікував. Себе не жалів. За чужими спинами не ховався. То й полюбили товариші його. Заслуженою повагою наділяли. Він же завжди повторював товаришам слова свого батька: «Предків чтіть. Вони допоможуть. Сила роду – велика сила...»
Минуло 25 років... Відслужив син своє. Живим повертався додому. Та й сил іще вистачало, щоб працювати, господарство підіймати. Усе на радість...
А дома ж як зраділи поверненню сина! І його син уже виріс, і сам уже сім’ю створювати хоче. Все на краще... Старий батько не знає, якому богові дякувати за ту знахідку – шолом, що так допоміг йому в житті. Та й що далі з тим шоломом робити? Чи й далі тримати в родині? Чи поділитися таємницею з ким нужденним та йому віддати? А дух що скаже? Чи захоче так само тому нужденному допомагати? А чи сподобається йому та людина, якій шолом віддадуть? Та й чи такою випадковою була та знахідка для чоловіка свого часу? А може, містичним шляхом з’явився шолом у землі селянина? Може, дух сам його підсунув бідоласі, щоб полегшити його нужденне життя?
Кажуть, шляхи Господні несповідимі... Відчув дух, що переймається старий усім добром, яке в житті йому випало. Соромно йому перед людьми, що злиднів він не знав. А були ж такі, що все життя мордувалися, бідосі. І хоч би як з лиха вискочили, та де там... Воно ж і так. Хіба ми знаємо, що, кому, як і за що дається?..
Та й дух стомився... Хоч він і дух, хоч і нетлінний, але стомився... Від війн, до яких такі звичні були скіфи. Але мали вони велике сподівання, що всі війни колись скінчаться... А вони і не скінчуються... То одна спалахне, то інша. То в одній частині території ділять, то в інших. А зброя стає все жорстокішою... Що було у скіфів-кочівників, скіфів-воїнів – луки та стріли з наконечниками, просякнутими отрутою гадюки? Від такої зброї смертельні випадки були одиночними. А чим може похизуватися нинішня зброя? А духу ж відома була і зброя майбутнього. Він же дух. Він майбутнє бачить. Бачить зброю, що масово уражує. Бачить усю виточену жорстокість у тих масових ураженнях... І те, як із потоків крові людської та горя тішаться такі ж люди... Чи вже не люди?
Старий доживав численні свої роки, при здоровому глузді, у здоровому й роботящому ще тілі. У родині все було гаразд. Ні батько, ні син про шолом і про дух вершника нікому не розповідали, берегли таємницю на двох. Знання різні, господарські та медичні, вже мали, нових не потребували. То й духа зайвий раз не турбували. Але дякувати щовечора йому не забували. Старий знайшов нову схованку для шолома. Але раз наснився йому знову вершник та й попросив не ховати більше шолом у ту схованку, а закопати в кургані. І вказав, у якому. Дав зрозуміти, що хоче бути вже ближче до своїх рідних. Поспати хоче, відпочити. Поподорожував шолом трохи по світу, тож тепер нехай знову побуде зі своєю ріднею, наповниться енергетикою, зміцніє і може, через деякий час знову стане комусь у пригоді.
Усе зробив старий, як наказав йому вершник у сні. Відніс шолом до визначеного кургану та й закопав на визначеній глибині. А коли копав, уже наприкінці розкопу вдарилася його лопата об щось мале, металеве. Бо брязкіт почувся. Почав роздивлятися старий – а то золота прикраса, начебто підвіска. Із зображенням чудернацької тварини – чи то лева, чи то орла. Усміхнувся чоловік. Зрозумів, що то дух йому наостанок щедрий дарунок зробив. Не знав іще старий, що ой як знадобиться роду його те золото в майбутньому. Чоловік не знав, а дух знав, не міг не знати, що настане ще час в Україні такий, що люди одне одного їстимуть. І ціна хлібу й життю буде – золото.
Додому прийшов старий, усім знахідку показав. Вирішив, що цим уже можна поділитися. Не така це вже таємниця, як шолом. Уже хотілося чоловікові мати таємницю не особисту, а сімейну. Таку, щоб об’єднувала всю сім’ю. Вся родина тішилася зі знахідки. І тільки в родині про прикрасу знали. Ні сусідам, ні кумам про неї не розказали. Все ж трохи язика за зубами тримали. Подарунок духа старий не пропив, не продав, нікому не подарував. А наказав зберігати в родині й передавати з покоління в покоління. І був то для них найміцніший родинний оберіг.
Дух ні до старого, ні до сина його не приходив більше. Ходити перевіряти, як там шолом зберігається в кургані, ні старому, ні синові його й на думку не спадало. Розуміли ж, що є певні межі. І як дозволили простим смертним до світу містичного доторкнутися, то треба їм знати, де зупинитися.
Президент України